Вірші про осінь від українських поетів

Осінь, гарна молодиця
Розгулялась, веселиться,
Прикрасила все барвисто
І шипшинове намисто
Одягла собі на шию...
Та чого тільки не вміє
Осінь, щедра господиня!
Гарбузи, картоплю, дині,
Все зібрала із городу.

Не забула й про погоду:
Заховала у тумані
Сад, де яблука рум'яні.
Там, де груші соковиті
Зранку дощиком обмиті,
Листя жовте розтрусила,
Де береться в неї сила?
Осінь гарна молодиця...
Літо нам вже тільки сниться.
(Тарас Шевченко)

Шипшина важко віддає плоди…
Шипшина важко віддає плоди.
Вона людей хапає за рукава.
Вона кричить: – Людино, підожди!
О, підожди, людино, будь ласкава.
Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!
Одна пташина так мене просила!
Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.
І просто осінь щоб була красива.
(Ліна Костенко)

Осінь

Рветься осінь руками кривавими

до далекого сонечка любого;

кров на шатах препишних шаріється,

оксамит і парчу залива.

Так для сонечка осінь убралася,

мов цариця у свято врочистеє,

все, що є на сім світі найкращого,

все зібрала на пишний убір.

Але дні все коротшають, міняться,

гляне сонечко й знову захмариться…

Журить осінь-сухітниця сонечко,

бо нема в ній весняних надій.

Рветься осінь. Терни невидимії

їй все тіло поранили, змучили,

а вона розпачливо всміхається:

"Сонце, сонечко, глянь, я сміюсь!"

Заховалось за горами сонечко,

з гір повіяло холодом, вогкістю,

сиві хмари на небо насунули,

"Ось я йду!" – обізвалась зима.

Осінь шарпнула шати кривавії,

аж до ніг їй упали, розсипавшись,

непокрита, нічим не захищена,

застогнала: "Іди, бо вже час…"

(Леся Українка)

Осінній вітре, що могучим стоном

Над лісом стогнеш, мов над сином мати,

Що хмари люто гониш небосклоном,

Мов хочеш зиму, сон і смерть прогнати;

Що у щілинах диким виєш тоном

І рвеш солому із сільської хати,

Зів'яле листя гоном-перегоном

По полю котиш, – вітре мій крилатий!

Я довго пильно слухав стону твого

І знаю, чом так стогнеш ти і плачеш:

Тобі жаль сонця, цвіту, дня літнього!

О вітре-брате! Як мене побачиш

Старим, зів'ялим, чи й по мні заплачеш,

Чи гнівно слід буття завієш мого?

(Іван Франко)