Зайчик і весна
Був гарний, погожий день. Маленький зайчик сидів під кущиком і дивився на
свій старенький кожушок.
— Ой горе мені, — плакав бідолашний, — сніг розстав, ніде заховатися,
скрізь видно мій білий кожушок.
Ласкаве сонечко побачило заплакане зайченя, витерло йому промінчиком
слізки і пообіцяло допомогти. Воно звернулося до весни. Уважно вислухала вона
сонечко і вирушила на пошуки зайчика. Де проходила, там зеленіла трава,
розквітали дерева, щебетали пташки. Усе раділо Весні-чарівниці.
Нещасне зайченятко, яке сиділо під кущиком на купці сірого снігу, раптом
із жахом побачило, як останній сніг розтанув, і навколо нього розцвіли
проліски. Тремтячий зайчик підвів голову і помітив дівчину незвичайної вроди.
Вона була одягнена в шати з прекрасних квітів. Вітер грався її русявим
волоссям, а пташки співали для неї найкращих пісень.
— Ти хто? — зачаровано запитав зайчик.
— Я — весна, — лагідно відповіла дівчина, — сонечко розповідало про твою
біду. Ось дивись. Це тобі.
Вона простягнула йому гарненький сірий кожушок.
— Дякую тобі, Весно! — закричав зайчик. — Тепер ніхто не побачить мене
серед кущів!
Одягнувши нового кожушка, щасливий зайчик зник у лісі. А весна-чарівниця
помандрувала далі, даруючи всім радість і втіху.
Казка про Весну
Зібралася Весна-красна в гості в північні краї. Всю зиму вона провела
разом з перелітними птахами на теплому півдні, а як стало сонечко все вище і
вище на небі підніматися, тут вона і вирішила летіти.
Просить Весна перелітних птахів - гусей, лебедів: «Віднесіть мене подалі
на північ, там мене чекають не дочекаються і люди, і звірі, і птахи, і різні
крихітні жучки-павучки». Але птахи побоялися летіти на північ: «Там, кажуть,
сніг і лід, холод і голод, там, кажуть, ми всі замерзнемо і загинемо». Скільки
Весна не просила, ніхто не хотів її у північні краї віднести. Зовсім вона
засумувала: що ж, видно, доведеться все життя на півдні прожити. Раптом вона
чує голос звідкись з височини: «Не журися, Весна-красна, сідай на мене, я тебе
швидко на північ доставлю». Глянула вгору, а по небу над нею пливе біла
пухнаста хмарка. Зраділа Весна, забралася на хмарку і полетіла у північні краї.
Летить та вниз, на землю, поглядає. А там, на землі, всі радіють, всі її
зустрічають. У полях рясніють проталини, біжать струмки, зламують на річці лід,
а кущі та дерева в лісах і садах покриваються великими, готовими ось-ось вже
розкритися бруньками.
Полетіла Весна красна з півдня на північ на білій пухнастій хмарці. А
слідом за нею потягнулися в рідні краї незліченні зграї перелітних птахів -
гусей, лебедів і всякої крилатої дрібниці: жайворонки, шпаки, дрозди, зяблики,
піночки, славки ...
Так з того часу люди й запримітили: як з’явиться на небі перша пухнаста
хмарка, так, значить, на ньому Весна-красна прилетить. Чекай тепер з дня на
день тепла, талої води, чекай з півдня веселих крилатих гостей ...
(Г. Скребицький)
