Казки автора для дітей

Казка «Вітер і промінь»

Уночі вітер спав у ярку. Сонячний промінь знайшов його, розбудив і покликав до справи.

Удвох вони почали будити навколишній світ. Теплий промінь легенько торкався квіток, і вони прокидалися, розправляючи пелюстки. Разом з ними прокидалися комахи. Вітер гойдав гілля і листя. Дерева і кущі прокидалися, радісно зустрічаючи день.

Липа, яка росла поруч з дубом, ніяк не хотіла прокидатися (мабуть доглядала цікавий сон). Вітер погойдав її гілля, погрався з листячком, полоскотав стовбур… Тоді розсердився і дмухнув з такою силою, що зірвав з липи листя. Нарешті вона прокинулась:

-         Нащо так сильно дмеш, вітре?

-         Прокидайся, сонько! Ранок настав,- відповів вітер і полетів далі. Веселий спів пташок супроводжував його політ.

Нарешті все в  лісі прокинулося і почало цвірінькати, рости, щебетати, дзижчати, гудіти, співати…

Тоді вітер з променем вилетіли з лісу, задоволені своєю роботою, і майнули до річки.

На березі річки сиділо двоє рибалок – дідусь з онуком – і куняли біля вудок, бо і річка, і риба ще спали.

Вітер підняв хвилі, а теплий промінь пробив товщу води, пробуджуючи риб і все інше підводне царство.

Розпочався новий день. Він обіцяв бути веселим і добрим.

Промінь і вітер розійшлися по своїх справах. В обох було ще повно роботи. Промінь повинен був налити соком ягоди полуниці, почервоніти боки вишні і малини. У вітра свої справи – треба запустити вітряки, зібрати до купи легенькі хмарки, щоб з них утворити дощову хмарку і полити нею поле, на якому ростуть огірки…

А відпочивати вночі він буде біля липи, щоб наступного ранку розбудити її першою.

Мірошниченко В.А.

Казка «Фарби Осені»

Було у батька на ім’я Рік чотири доньки: Осінь, Зима, Весна і Літо. Всі вони любили малювати і часто сперечалися, бо кожній хотілося взяти фарби. І тоді батько установив чергу  і кожній доньці за її характером і вдачею подарував чарівні барви. З того часу кожна сестра панує три місяці поспіль, розфарбовує все навколо, а потім настає черга іншої.

Красуня Осінь дістала зі скрині свої улюблені чарівні фарби. Чи не засохли вони за ці довгі місяці чекання? Надворі ще панувала сестра Літо. Але Осінь так скучила за малюванням, що вночі вийшла тихенько з палацу і навшпиньках прокралась в парк. Вона кінчиком пензля підфарбувала у жовтий колір листячко струнких беріз.

Вранці художниця подивилася на плоди своєї роботи і залишилась задоволеною: в зелені коси беріз були вплетені золотаві стрічки з жовтого листячка. Це було так красиво!

Літо, обходячи володіння, теж побачила золотаві стрічки на березах і сумно зітхнула – її пануванню наставав кінець і треба було поступитися сестрі. Вона підійшла до Осені, вклонилася і стиха промовила: «Сестрице, настала твоя черга змінювати барви». Зраділа Осінь, подякувала, схопила пензлі і вибігла у парк.

Радіючи, сіла на галявині, уважно обдивилася навкруги, розгледіла кожне деревце, розвела фарби і почала їх змішувати. Для кожного дерева знайшла свій колір і сміливо почала працювати. Кленки стали жовто-гарячими, берези – зелено-золотистими, а у каштанів на гілках відкрились зелені коробочки і з них на землю , на радість малечі, посипались коричневі блискучі плоди - каштанчики. Горобина стоїть оранжева, прикрашена кетягами червоних ягід. А подивись на листя винограду! Воно і зовсім бордового кольору.

А дерева в садах не стала змінювати Осінь, - залишила на згадку про панування сестри Літа. Тільки листячко почало засихати і осипатися вниз. Так і лежить воно зеленими плямами на пожовклій зів’ялій траві. А на гілках червоніють солодкі яблука, жовтіють смачні груші, синіють соковиті сливи. Яка ж ти щедра, Осінь! Наповнила врожаєм і відра, і кошики, і комори. Нагодувала всіх: і людей, і тварин.

Затихають веселі співи пташок. Вони збираються у зграйки, щоб летіти у теплі краї.

Починають засинати осінні квіти, - рожеві айстри і білі хризантеми, даруючи всім свою останню красу. Осипається різнокольорове листячко, покриваючи землю барвистим килимом. Дерева впадають в дрімоту. Скоро вони заснуть довгим міцним сном.

Осінь закінчує своє панування.  Вона оглядає всі сади і парки, заглядає під кущі, проводжає пташок і складає чарівні фарби до наступного року.

А на порозі вже чекає своєї черги Зима.

Мірошниченко В.А.

Казка «Про сонечко та хмаринку»

Одного літнього ранку сонечко милувалось невеличким озером. Вода в озері була прозора і спокійна. На поверхні плавало латаття та інколи з’являлась срібляста рибка. Навколо озера, наче охорона, росли верби, які оберігали його від стороннього ока.

         Сонечко так довго милувалось цією красою, що його гаряче проміння почало випаровувати водичку з поверхні. Краплинки води піднялися вгору і зібралися в білу легку хмаринку.

         Спочатку хмаринка стояла над озером і була схожа на невеличкого баранчика. Дмухнув легенький вітерець і хмаринка попливла. Сонечко піднімалося все вище, його проміння сильніше пригрівало все навкруги, і тому все більше краплинок випаровувалось та піднімалося вгору до хмаринки. Хмаринка все збільшувалась, а вітер грався нею та змінював форму. Спочатку він змінив баранчика на великого зайця з довгими вухами. Потім зайця перетворив на кудлатого собаку, який роззявив пащу, щоб гавкнути.

         Сонечко згори спостерігало за хмаркою і дивувалось, коли та перетворювалась на щось нове. А хмара все росла і росла…І раптом перетворилася на здоровенного білого ведмедя, який збільшувався і поступово ставав темнішого кольору. Ось він закрив частину неба і, навіть, саме сонце.

         Води у хмарі зібралось так багато, що вона не втримала її. На землю, озеро, поле і ліс почав падати лагідний дощ.

         Сонечко виглянуло з-за хмари і посміхнулося краплинкам води. Від цієї посмішки у небі з’явилась веселка. Вона була такою великою і яскравою, що сонце та все живе замилувалися її красою.

         Хмара падала на землю водою і все зменшувалась, зменшувалась. Їй стало сумно, бо вона відчула, що незабаром зовсім зникне. Прощавайте і сонце, і небо, і вітер, і веселка…

         Разом з останніми краплями води зникла і веселка.

-         Не сумуй, - сказало сонце. – Завтра буде новий день і з’являться нові хмари.  

Мірошниченко В.А.

Казка «Новий мешканець на галявині»

Восени Сойка, пролітаючи над галявиною у лісі, загубила насінинку, яку несла у дзьобі.

Упала насінинка у пожовклу траву. Облітало з дерев листя і накрило її. Взимку білий пухнастий сніг  товстим шаром укрив все навколо. Так і проспала насінинка до самої весни.

Аж ось тепле сонячне проміння розтопило сніг і потекли струмочки. Один з них забрав з собою листя, яким була накрита насінинка. Струмок хотів забрати з собою і насінинку та не зміг – вона була важка. А ще з усіх сил вчепилася в землю, бо на галявині їй дуже сподобалось.

Насінинка пустила в землю корінець і чекала. Що ж буде далі?

Сонечко дарувало землі своє тепло. Земля прокидалася і віддавала життєдайні сили всьому живому. Першими прокинулися проліски і травичка. Галявина стала такою красивою! Ось на березі з’явилися сережки і ніжні маленькі листочки. Прокинувся кущ калини. Осика та клен теж почали вкриватися листям. З’явився росточок і з насінинки. Це була маленька стеблина з двома вузькими листочками угорі.

 За декілька днів росточок підріс. Першою на нього звернула увагу калина:

-        Ти хто?,- спитала вона.

-        Я й сам ще не знаю. Може ви допоможете мені   розібратися?

-        З двох листочків важко ще розібратися. Так починає рости кожен  кущ або дерево. Треба трохи почекати. Коли побачимо чітку форму листя, тоді можна дізнатися, що ти за рослина.

Росток з усіх сил тягнувся вгору. Ось на ньому ще з’явилися листочки. А ті, що були першими, стали довгими, з нерівними краями. Тепер на нього звернули увагу всі дерева та кущі з галявини. На жодному з них такого листя не було.

-      У світі багато рослин, - сказала береза. На галявині вона була найстарша і наймудріша. - Може, якась пташка допоможе та назве ім’я  росточка,- вони багато літають і більше знають.

А росточок все ріс. Вже всім було зрозуміло, що це буде деревце: у росточка був тоненький стовбурець і з’явилася перша гілочка.

Дорослі дерева та кущі захищали росток від сильного вітру, в похмурі дні надавали йому більше світла, а в спекотні, навпаки, дарували йому свою тінь. Добре і затишно було росточку на галявині. Одне бентежило: як його звати?

Одного разу  на галявину прилетіла сойка.

-        Ти не знаєш, що це за деревце?, - спитала береза.

Сойка глянула на деревце і радісно вигукнула:

-        Та це ж дубочок!

Дерева та кущі, почувши новину, радісно зашелестіли листям,- вони знали, що дуб – найбільше та найміцніше дерево у лісі. Росточок теж радів,- він узнав своє ім’я. Рости, дубочку, набирайся сил!

 Мірошниченко В.А.